«Ми хочемо звернути увагу суспільства і української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля станції Крути в часи наближення більшовиків до Києва. У Крутах загинув цвіт української шкільної молоді… Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститися від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді… Невже і ці страшні прояви безладдя, невмілості, а може і злочинства зостануться захованими від очей суспільства, не будуть безсторонньо розслідувані і не будуть покарані, а хоч принаймні геть від справи одсунуті хоч ті найближчі винуватці цієї катастрофи?» – з таким обуренням і презирством до влади пише про події під Крутами того ж таки 1918 року газета «Нова рада». Видається доречним провести паралель із сучасним станом справ, бо й нині ніхто із високих владних кабінетів не несе відповідальності за людські втрати в ім’я незалежності держави. Вже три роки минуло після майдану… Де покарані? Іловайський котел? І знову питання без відповіді.
Більшовицькі війська, не зупинені, а лише трохи затримані школярами на
ст. Крути, дісталися сучасної столиці України 26 січня. У захопленому Києві більшовики організували класовий терор. Відбувалися грабежі, насильства, вбивства. Були розстріляні представники інтелігенції, вояки та цивільні громадяни. За різними підрахунками жертвами різанини стали від 2 до 3 тисяч осіб.
Тіла ж полеглих під Крутами залишилися на місці загибелі, а про перепоховання рідні не могли і думати, бо владою у Києві стали більшовики. На щастя, не на довго, бо уже в березні 1918 року на запрошення Української Народної Республіки (що перебувала у Житомирі) та за умовами Берестейських домовленостей у Київ вступили німецькі війська, звільнивши територію міста від росіян. Німецька окупаційна влада від самого початку не приховувала своєї головної мети перебування в Україні. За мирним договором, німці мали отримати велику кількість продовольства, сировини та збіжжя.
З приходом німців у Києві миттєво встановилися порядок і спокій. Зникли грабунки й насильства. Відкрилися театри, кінематограф, ресторани, магазини. Господарювали німці у Києві з притаманною їм схильністю до порядку. Був віддрукований прекрасний план міста німецькою мовою, на київських перехрестях з’явилися таблички з німецькими написами. Місто вкрилося павутиною телефонних і телеграфних дротів, які зв’язували між собою німецькі установи. Слідом за німецькою армією до Києва повернулася і законна українська влада. Саме у таких умовах стало можливе перепоховання з почестями Героїв Крут, яким опікувалися родичі та друзі полеглих.
У київській газеті «Нова рада» починають виходити такі матеріали: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників й інших, що входили в склад січового студентського куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня ц.р., і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати їх у Києві.
Для обговорення цього питання прохають зібратися 8 цього березня в п’ятницю в 6 годині вечора…».
У номері за 19 березня 1918 року читаємо: «Комітет Всеукраїнської фельдшерсько-акушерської спілки з глибоким жалем сповіщає про смерть товаришів – слухачів Українського Народного Університету: діяльного співробітника комітету спілки Конончука-Ворозенка і членів спілки – Цуріка, Пітенка, Сірика, Головащука, Дикого й Чижова, забитих у бою під Крутами.
Похорон відбудеться у вівторок 19-го березня. Всіх товаришів просять взяти участь у жалобній процесії, яка рушить з пасажирського вокзалу о 2-й годині дня до Аскольдової могили».
Тут же додається «Список козаків студентського куреня, забитих большевиками при ст.Крути: студенти: Володимир Шульгин, Олександр Попович, Божко-Боженський, Шерстюк, Ємельченко (сотник куреня), Борорзенко-Конончук, Голорващук, Чижов, Сірик; гімназисти: Андрій Соколовський, Тернавський, Панський, Гнатцевич, Ранкевич».
Зустрівши на київському вокзалі домовини з померлими юнаками, величезна процесія, у якій брали участь родичі бійців, духовенство, члени Центральної Ради, рушила до Володимирського собору. Звідти люди пішли до Аскольдової могили, де і поховали студентів. Нині щороку до цього пам’ятного знаку приходять сотні людей, щоб похилити голови перед зовсім юними хлопцями, які прагнули захистити рідну землю від ворога.

Підготовлено за матеріалами  В.Маринченка
за сприяння Т.ГОЛОБУРДИ