«Школа журналістики» Олександра Маленка

Наступним редактором «Радянського прапора»(1963-1973 рр.) став Олександр Васильович Маленко. У свої 50 років він мав за плечима велику життєву школу.


Після закінчення у 1932 році Харківського педагогічного інституту вчителював на Полтавщині, а в 21 рік (у 1933-му) отримав призначення на посаду директора Кошарівської школи Конотопського району, згодом викладав історію у середній школі…
А потім – війна. Після навчання у військово-піхотному училищі вчорашній педагог командував взводом, потім ротою на фронтах Другої світової. Дістав поранення. Гвардії капітан О.В.Маленко за бойові заслуги нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни другого ступеня, кількома медалями.
Саме в екстремальних фронтових умовах відкрився у Олександра Васильовича журналістський хист. По війні він працює кореспондентом сумських обласних газет спочатку у «Більшовицькій зброї», а потім – у «Ленінській правді». Його кандидатура на посаду редактора конотопської міськрайонки не викликала сумнівів. Олександр Васильович був з місцевих: народився у селі Попівка, яке, до речі, було батьківщиною не одного покоління журналістів і літераторів. Олександр Васильович Маленко помер на сімдесят восьмому році життя у жовтні 1990 року. Проводжаючи в останню путь старійшину журналістики, колеги у некролозі зазначили: «Його пристрасне слово, хист професійного газетяра, вміння бути принциповим і непохитним, його великі людські якості – все те було віддано служінню народові..» Це були не просто слова. Олександр Васильович не тільки зберіг – кращі надбання «Радянського прапора» за попередні роки, він вніс у газету гостроту і особливу чутливість до злободенних тем. Це призводило до конфліктів з тими, кого «зачіпали» газетні публікації, і навіть із засновниками. Редакторська вимогливість поєдналася з рідкісним вмінням навчати і виховувати молодих журналістів, плекати таланти. Особливу увагу приділяв роботі з авторським активом – розвитку «інституту позаштатних кореспондентів», як висловлювався Олександр Васильович.
При ньому у 1965 році розпочалось своєрідне «шліфування» самобутніх особистостей – при редакції почала діяти літературна студія. Літстудійцями у ті часи були відомі: українська поетеса, тоді ще школярка, Антоніна Цвид, поет, кандидат філологічних наук Анатолій Гризун, поет-сатирик Петро Гришко, письменник Еммануїл Фельдман і багато інших. А «Школу журналістики» редактора Маленка проходило нове покоління газетярів, які працювали поруч з ним, а потім – у конотопських, сумських, київських ЗМІ наприкінці минулого століття.
Наприкінці 60-х «Радянський прапор» виходить у число рентабельних видань. Прибутковість дає можливість редакції брати участь у дольовому будівництві квартир для своїх працівників. Про цей рідкісний факт і про конотопського редактора розповідає всесоюзний журнал «Журналист». Олександр Васильович найбільше радів новосіллям молодих сімей і мріяв про той час, коли кожен журналіст матиме пристойні умови для творчої роботи.
Недарма говорять, що людина живе доти, поки її пам’ятають. І не тільки рідні і близькі, а й товариші по справі.
У 1967 році газета «Радянський прапор» була нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради України за вагомі творчі здобутки й у зв’язку з 50-річчям видання. Ця відзнака колективу, очолюваному О.В.Маленком, дала імпульс до подальшого розвитку й удосконалення газети, яким, як відомо, немає меж і кінця.

Молодий, але завзятий

Достойним наступником Олександра Маленка став В.О.Кіпайтулов. Він був значно молодшим за попереднього редактора, але молодість аж ніяк не програвала енергії і працелюбству Веніаміна Олександровича. На той час йому не було і сорока. Він швидко визначив «амплуа» кожного журналіста і відповідно використовував їхні здібності. Ті два роки, які він очолював «Радянський прапор», редакція працювала, як оркестр під орудою вправного диригента. Розуміли його з єдиного погляду. Скажімо, досить було Веніаміну Олександровичу мовчки пройтись робочими кабінетами, «попахкуючи» цигаркою (з якою він практично не розлучався), ставало всім зрозуміло: треба «налягти»…
У 1975 році В.О.Кіпайтулова забрали працювати в сектор преси обкому партії. Він пручався, але партійна дисципліна вимагала поступатися особистими уподобаннями.

За матеріалами книги «На двох іксах століть». Далі буде…