Сьогодні до вашої уваги спеціальне інтерв’ю «Конотопському краю» Богдана Олексійовича Жолдака – відомого українського письменника, сценариста та драматурга, творчість якого вивела повість Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма» спочатку на сцени театрів, а потім і на великий екран. Поряд із тим Богдан Олексійович – автор сценаріїв до таких відомих українських фільмів, як «Відьма» і «Дорога на січ», а також – викладач Національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого.

– В цьому році виповнюється 30 років телеспектаклю «Конотопська відьма». Яке місце у Вашій біографії посідає Конотоп і все, що з ним пов’язане?

Будучи студентом, я служив у військових таборах у Батурині, і нас відряджали охороняти Конотопський вертолітний завод. Одного разу мені випало чатувати біля пральні, з тилової частини заводу.  Дуже хотілось спати. Я ліг на дерев’яну кладку рівчака, підклав автомат під шию і заснув. Спав добре і прокинувся від того, що через мене переступала велика кількість розкішних жіночих ніг. Я не міг зрозуміти – чи то якась мара, чи то вже я з глузду з’їхав? Насилу збагнув, що то дівчата з нічної зміни заводу стрибали через мене, аби скоротити собі шлях. Саме у той момент зародилося ідея створити «Конотопську відьму», бо я побачив таку красу, яку мабуть ніхто не бачив до мене.

Потім «Конотопська відьма» ще раз полонила мене, коли я викладав її факультативом у школі. Ми настільки захопилися імпровізацією з дітьми, що я заразився нею на все життя. Коли вирішив інсценізувати цей сюжет, я довго не знав, з чого почати. Раптом наче хтось уклав мені у вухо: «гопак-опера».  Спочатку була «Гопак – опера Конотопська відьма» в академічному театрі імені І. Франка, потім телеспектакль, далі кінофільм. Відтоді Конотоп у моєму серці.

– Які були цікаві історії, пов’язані з «Конотопською відьмою»?

До того, як написав цю «Гопак-оперу», я не міг опублікувати жодного рядка.  Ні в газетах, ні в журналах, ні на радіо. Будь-яка спроба наражалась на питання: «А чи ти член Спілки письменників?» Це були страшні радянські часи, 1979-й рік, апогей застою. Я був нікому не потрібний. У мене був сусід, Святослав Коштилянчук, який працював художником-постановником в театрі імені Франка. Він показав мою п’єсу Сергію Данченку, який тоді очолював театр. Йому сподобалося, і він вирішив поставити «Конотопську відьму» на головній сцені України. Це справжнє диво або ж містика. Бо в Радянському Союзі було важко навіть пробитись у культурну еліту, не те що одразу дебютувати на такому високому рівні. Автор мусив до такого повзти років 20. Тільки Данченко в Україні тоді міг нікому невідомого автора піднести на таку вершину. Я тепер його називаю моїм другим батьком.

Була ще одна містична історія. Коли в 1982-у році помер Брежнєв, у той день в театрі Франка йшла «Конотопська відьма». Враховуючи, що в п’єсі сотник Забрьоха так само помирає і навколо його звільненої посади точаться різні події, то я подзвонив до Данченка і попросив, що б він зняв з показу цю п’єсу, бо і її заборонять, і театр. Він засміявся і відповів, що нарешті зрозумів, про що ця п’єса.  «Конотопську відьму» зняли в той знаменний день з показу, а потім вона спокійно продовжила своє сценічне життя.

– У п’єси сильне політичне підґрунтя?

П’єса про занепад Козаччини. Коли Малоросійська колегія з Санкт-Петербургу призначала нам не дуже розумних людей на очільні посади, боячись їхньої зради. Квітка-Основ’яненко зробив пародію на тодішню державу, а не на Козаччину. Коли моя п’єса проходила в ЦК КПУ комісію з охорони по збереженню української культурної спадщини (до того ніхто не знав про таку комісію), то вона вирішила, що «Конотопська відьма»  це знущання з українства. Навіть попри те, що це ж її написав наш класик Квітка-Основ’яненко (на відміну від повісті, де всі персонажі негативні, я увів двох головних героїв з позитивними якостями). Однак попри  нерозуміння гротеску, її затвердили. Скоріше навпаки – саме через те її і затвердили, що вона була, на їхню думку, антиукраїнська.

– І не в останню чергу завдяки мудрості Данченка?

 Данченко був великим Режисером. Чаклуном. Він демонстрував режисуру не тільки театральну, але й навколо театральну, для того, аби змінити, покращити український театр. Коли він очолив цей театр, то там ставились радянсько-ідеологічні сюжети. Найкращі актори, ідучи на роботу, казали: «Ми їдемо у клуб». Театр за постановками нагадував радянський будинок культури. Всього за рік Данченко підняв театр Франка на дуже високий рівень, і по цей день кращого театру в Україні нема.

Сергій Володимирович Данченко був небагатослівний, ніколи нікому не показував, чого він хоче, і це дозволяло йому здійснювати все, як йому треба. Над театром Франка на горі стояло ЦК КПУ і воно дуже сильно контролювало те, що відбувається на сцені. Тому Данченко діяв тихо і мудро.

Одного разу випало так, що «Конотопська відьма» йшла на Паску. Такі великі релігійні свята в радянські часи було суворо заборонені. Однак під час спектаклю Богдан Бенюк вирішив зімпровізувати. Він бере і питає у свого напарника про глядачів у залі: «А що тут роблять оці люди?». Той відповідає: «Сидять». А Бенюк і каже: «Люди вже по домах свячені паски їдять, а вони чогось тут сидять». У ті часи в залі обов’язково сиділо декілька діячів ЦК КПУ. Терміново скликали великі відкриті партійні збори. Колектив і Бенюка звинувачують у ідеологічній диверсії. Тут я вже подумав, що для мене все закінчилось  і моя доля, і п’єсу закриють, і  театр постраждає. А секретарем парторганізації тоді був актор Олексенко і мусив писати протокол зборів. І от Данченко каже йому: «Ти роби вигляд, що пишеш протокол, але пером паперів не торкайся».

Після зборів Олексенко зав’язав течку з тими паперами, просто віддав порожні аркуші члену  ЦК. Той не дивився і одразу поклав папери у портфель. Так неіснуючий протокол «зник», «загубився» десь у нетрях апарату комуністичної партії, а п’єса щасливо продовжила життя на сцені театру імені Франка (207 аншлагів). Ось яка театральна і життєва режисура великого Данченка.

– Яким, на Вашу думку, має бути український кінематограф?

Український кінематограф має найпотужніший світовий потенціал. Я зараз викладаю у Національному університеті ім. Карпенка-Карого кіносценаристику. Це єдиний ВНЗ, чиї студенти, навчаючись, виграють Гран-прі на світових «дорослих» кінофестивалях. Навіть у тих умовах, в яких вони навчаються, і за  поганючого фінансування. Інша справа, яка доля цих людей потім. Зараз збільшується виробництво українських фільмів, збільшується кількість перемог наших фільмів на міжнародних фестивалях. Вони це успішно роблять, незважаючи на жахливі умови виробництва.

– А Держкіно?

Держкіно фінансує за незрозумілим принципом. Ті невеликі гроші, що воно має, на мою думку, треба надавати талановитій молоді, яка вже довела, що може професійно фільмувати. Треба молодих підтримувати, а їх ніхто не підтримує. У нас є колосальні можливості  навіть театр імені Франка можна додатково перетворити на кінофабрику. Костюми і актори там є.

– А як у таких умовах розвиватися регіонам? Я не кажу про такі кіно-міста, як Одеса або Київ. Як розвивати кінематограф у провінційних умовах?

 За сприяння Спілки Кінематографістів України створено фестиваль «Кінокімерія». На цей конкурс допускаються кінороботи, що створені без державного фінансування. Я декілька разів був у журі цього фестивалю, і мене вражає те, що люди без підготовки іноді роблять фільми не гірші, аніж дипломовані режисери. Кожен, хто хоче, може, знімати фільми на фотоапарат, а монтувати на комп’ютері. Кінематограф на сьогодні нарешті здобув свободу.

– Навіть при поганому фінансуванні можна зробити гарне кіно. Наприклад, та ж стрічка за Вашим сценарієм  «Дорога на Січ» більш цікавою виглядає, ніж деякі з сучасних фільмів.

«Дорогу на Січ» три рази закривали. Коли останній раз фільм закривали, помер виконавець головної ролі. Картина була готова відсотків на сімдесят,  і тому довелось із цього матеріалу завершувати монтаж фільму. Ми цей фільм планували побудувати на любові та лицарських поєдинках. Однак так і не вдалось відзняти багато чого саме через смерть Володимира Голубовича та шалену інфляцію, що «з’їла» більшість бюджету. Довелось повністю змінювати сценарій, переставляти епізоди місцями та набирати хронометраж  за рахунок «захльостів». Якщо розказувати про всі картини, які знімались у 90-ті роки, то кожна картина це була якась суцільна катастрофа, але ж глядач не розумів цього, він вважав, що дивиться повноцінний фільм.

– Є бажання зробити ремейк фільму?

Бажання є, але зараз не знімаються навіть оригінальні картини. Коли кіновиробництво підніметься, то можна говорити про ремейк.

– Які плани на майбутнє?

Зараз я написав сценарій для повнометражного документального фільму про славетну Конотопську битву. Через два роки буде ювілей 360 років. Було б непогано закінчити цей фільм до цієї дати. Це, на мою думку, взагалі найбільша історична подія в Україні. Такої блискавичної перемоги над російським військом не мала жодна країна. Московське царство мало велику, досвідчену 150-тисячну армію. І тут протягом двох днів вона була повністю знищена. В Москві тоді з переляку вже почалась евакуація. Постала навіть російська народна пісня: «На загин російського війська під Конотопом», яка згадується російським істориком Соловйовим.  Ті, хто залишався, – як могли готувалися до оборони міста. Москва стояла незахищена. Якби Виговський пішов на неї, то не зустрів би опору.

Але внутрішні чвари так званої опозиції змусили козацьке військо відмовитися, на жаль, від задуму. Попри це тодішня перемога дуже важлива й повчальна  для України тепер, в умовах гібридної війни. Тому Конотоп – це найбільший символ української історії!

Запитував Олександр Гаврик